Така звичайна, давно не нова історія —
Без риторичних питань і романтичних метафор.
Столик на двох у ресторані, лиш ти і я —
Ми святкували 2 роки і шумів вентилятор.
Ти вийшла перепаркувати свій Мерседес,
Лишила мобільний на столі, а там смс на весь екран:
«Зая, прошлой ночью было так ярко с тобою…»
I в автора ім'я не моє!
Iм’я не моє! Iм’я не моє! Iм’я не моє!
І я не став розвивати всім відомий сценарій.
Просто випив лате і пішов по-англійськи.
Їхав 200 під віскі, слухав радіосюжет про невдаху,
Що у Вегасі - лиш за одну нiч полиняв на 700 мiлiнiонiв
I з такого розкладу просто з'їхав з петель головою.
I я подумав: як добре, що у цього героя — ім'я не моє!
Iм’я не моє! Iм’я не моє! Iм’я не моє!
Iм’я не моє! Iм’я не моє! Iм’я не моє!
Iм’я не моє!
А потім, вона подзвонила, плакала, казала,
Що побачила смс i що не знає звідки воно взялося —
I взагалі, що це я його написав ще рік тому,
Що зараз в усьому винен телефон, якийсь глюк.
Я мовчав, мовчав. Потім не витримав і кажу:
«Слухай, мила моя! Досить вигадувати казки!
Не може телефон так глючити.
Не может телефон отак взяти і видати старе смс,
Та ще й під чужим іменем просто не екран — не може! I кинув трубку.
Iм’я не моє! Iм’я не моє!
Iм’я не моє! Iм’я не моє!
Iм’я не моє! Iм’я не моє!
Iм’я не моє! Iм’я не моє!
